• Обкладинка книги "Не твоє собаче діло" Мартина Якуба

"Не твоє собаче діло" Мартина Якуба. Уривок із книги

Facebook Facebook Facebook

У видавництва Vivat вийшла нова захоплива детективна історія від Мартина Якуба "Не твоє собаче діло", де у детектива Макса Ґедзя нова справа: в автомобільній аварії, повертаючись від клієнта, гине юристка Марина, дружина впливового бізнесмена. Поліція списує все на нещасний випадок, однак чоловік вважає, що це вбивство, і наймає колишнього однокласника для розслідування.

Та чи зможе Макс забути шкільні образи й розплутати цю історію, в якій фігурує вбивця-психопат, свідки, яким не можна довіряти, дівчина, до якої вже почуває симпатію, та… собаки.

Багато собак.

22.

По дорозі Макс зайшов до магазину, де купив не найдешевших цукерок "Корівка", якими зазвичай балував себе, а "Асорті" у великій коробці. Для Тамари Іванівни, звичайно. Йому було ніяково від того, що він не просто живе у неї, а ще й фактично скинув усе піклування про Лакі. І хоч вона всіляко запевняла, що це для неї велика радість і привід вийти прогулятися, Макс розумів, що то зайвий клопіт для жінки.

Біля під’їзду Макс іще раз набрав Вітю. Однак цього разу телефон був вимкнений.

Макс іще навіть не встиг натиснути на дзвінок, як Лакі почав заливчасто гавкати. Тамара Іванівна відчинила, Лакі вибіг у коридор і почав намотувати кола біля Макса, оскаженіло метляючи хвостом.

— Ай ти хороший. Хороший пес. — Макс гладив Лакі по голові, а потів присів і дав облизати собі обличчя. — Ну досить, досить.
— Щось ти рано сьогодні, — зауважила Тамара Іванівна. — Все нормально?
— Так. Усе добре, — відповів Макс. — Просто вирішив раніше прийти… додому. — Останнє слово вимовити було непросто. — Це вам, — сказав Макс і простягнув їй коробку цукерок. — Ой, ну навіщо ти тратишся, — сказала Тамара Іванівна, але цукерки взяла. — Будуть мені до кави. Їсти хочеш?
— Ви так смачно готуєте, що я хочу їсти навіть тоді, коли не хочу.
— От же ж підлабузник, — сказала Тамара Іванівна, підморгнувши.

На вечерю були макарони. І не якісь там "по-флотськи", які зазвичай готував собі Макс. То було кулінарне мистецтво. У них було все, чого тільки душа забажає: і ніжне куряче м’ясо, і помідори, і шампіньйони, а соус — узагалі неперевершений.

Макс наминав вечерю, як той хом’як. "Це тобі не перепічка", — думав.

— Ну що там? — спитала вона. — Є щось новеньке?
— Ну… насправді є.

Макс швидко розказав їй про те, що знайшов останнього клієнта Марини і встиг з ним зустрітися. Найцікавіше приберіг наостанок і героїчно повідомив жінці: директор компанії "Сімаргл Інвест", юристом якої була Марина, та директор фірми "Юрисконсульт", у якій вона працювала, — зведені брати.

Тамара Іванівна сіла на стілець навпроти.

— То ти думаєш, вона з ним… тойво…
— Думав, доки не побачив його. Я, звичайно, не великий знавець жінок, але щось мені здається, навряд чи в них могло б щось вийти. Він метр з кепкою, лисуватий, черево як у свині. Ні, він точно ні. А от його брат — то вже інша справа…
— Ти говориш як типовий чоловік. Зовнішність нічого не варта. Це так примітивно, аж зло бере. Я не детектив, але впевнена, що Вітя, чоловік твоєї Марини, високий та симпатичний. Так чи ні?
— Ну, я не знаю… Мабуть.
— Отож. Тієї краси та чоловічості вона вже наїлась. І цілком можливо, що ось у такому, як ти описав, і прагнула знайти своє щастя.
— Ну, наразі це не так уже й важливо. За великим рахунком, мені все одно, з ким вона спала — з красенем адвокатом чи з його братом, плюгавим фінансистом. Мені є що повідомити замовнику. Але він чогось слухавку не бере.

На кухню забіг Лакі і почав голосно гавкати.

— Що, синку? — сказала Тамара Іванівна. — На вулицю хочеш? Зараз, зараз підемо.

Лакі дзявкнув у відповідь.

— Давайте цього разу вже я. Дуже дякую вам! Смачно неймовірно, — Макс гордо продемонстрував порожню тарілку. Він згріб брудний посуд та поклав його в раковину. — Ходімо, морда смугаста, — звернувся до собаки.

Лакі, судячи з усього, було однаково, хто його поведе гуляти. Щойно Макс відчинив двері, він дременув з квартири донизу, цокаючи кігтями по сходах.

Макс сів на лавку й спостерігав, як Лакі марно намагається впіймати бодай одного голуба. Закурив, набрав Вітю. Той знову скинув дзвінок. "От мудило. Невже так важко поговорити?"

З під’їзду вийшов чоловік. Ще років п’ять тому Макс назвав би його дідом — тому було років шістдесят п’ять. А зараз, коли в самого почала вилазити сивина на скронях, посунув межу "дідівства" до тих, кому за сімдесят.

Чоловік був у легенькій куртці, хай старенькій, але акуратній. Чорний капелюх на голові.. У руках затерті темні чотки, які закінчувалися кістяним білим хрестиком.

— Добрий день, Максиме, — сказав чоловік.

Макс примружив очі, намагаючись згадати, що то за один і звідки знає його ім’я. Обличчя якесь знайоме…

— Добрий, — відповів.

Чоловік обережно поклав чотки в кишеню куртки.

— Ну і як тобі живеться на новому місці?
— Вибачте, а ми знайомі? — спитав Макс.ї
— Мені не потрібно ні з ким знайомитися, щоб усе знати про людей, — сказав чоловік і спідлоба глянув на спантеличеного Макса. А потім весело усміхнувся. — Та не напружуйся так. Розслабся. Тарас Георгійович. — Чоловік подав руку. — Я знайомий твоєї хазяйки, Томки, себто Тамари Іванівни.
— Радий знайомству. — Макс також усміхнувся й потиснув руку. Спочатку бувало досить незвично тиснути правицю лівою, але потім Макс якось перестав навіть помічати.

Підбіг захеканий Лакі і, на подив Макса, став поруч із чоловіком, метляючи хвостом. Тарас Георгійович схилився над ним і потріпав собаку за вухом.

— Ну що, Лакі, нагулявся? — спитав.

Не встиг Макс здивуватись, як у нього задзвонив телефон. "Вітя" — висвітилося на екрані.

— Ти де пропав? У мене для тебе є інформація! — вимовив Макс. — Тобто?.. Як це?.. Коли ти його востаннє бачив? Добре… Добре… Виїжджаю.
— Вибачте, — сказав Макс до Тараса Георгійовича. — Мені треба йти. Лакі, за мною.

Макс відвів собаку додому і скочив у машину.

23.

Цього разу охоронець у будці не перевіряв ані документів, ані зброї — певно, Вітя попередив. Перед входом у будинок так само стояв чорний "мерседес". Поряд — водій, але вже інший, молодший, з армійською статурою. Він скоса глянув на Макса.

Макс подзвонив у двері. Почекав з хвилину. Ніхто не зреагував. Повернув ручку — двері відчинилися.

— Є хто тут? — крикнув він у передпокої.

У відповідь пролунало щось нерозбірливе, однак голос належав Віті. Тепер Макс і не подумав скидати взуття, а пройшов одразу до кабінету, де минулого разу спілкувався із замовником. На столі стояли дві пляшки горілки. Одна — порожня, друга — майже порожня. Віті в кабінеті не було. Чулися звуки, схожі на схлипи.

— Вітя, ти де? — крикнув Макс.

Не отримавши відповіді, Макс піднявся на другий поверх. Ридання посилилися. Макс зайшов до кімнати хлопчика. На вулиці було вже темно. У кімнаті світло не горіло. На ліжку свого сина сидів Вітя і плакав. В руках у нього була склянка з горілкою.

— Вітя? — окликнув його Макс.

Почувши голос, Вітя здригнувся. Повернувся.

— А-а-а-а-а, — п’яним голосом сказав Вітя. — Це ти?
— Так. Це я, — сказав Макс. — Можу ввімкнути світло.
— Не треба! Не треба…

Вітя затих. Потім несміливим рухом підніс до рота склянку і допив одним ковтком. Спробував поставити її на тумбочку, але промахнувся, і склянка впала на підлогу. Однак не розбилася, бо звуку не було.

— Тепер вони дістались і до мого сина, — сказав він.
— Хто "вони"?
— Хто-хто! Ті, хто вбив Марину. Тепер вони вбили і мого сина. — З грудей Віті вирвався звірячий крик, який переріс у собаче виття.

По-людськи Макс розумів його поведінку. Спочатку загинула дружина, зараз зник син.

— Може, знайдеться? — припустив Макс. — Десь із друзями гуляти пішов…

Вітя стих.

— Немає в нього ніяких друзів. Чуєш, ти?!
— Він був у школі? — спитав Макс.
— Так. У школі. А коли водій приїхав забирати, його вже не було.
— Ти хочеш, щоб я тепер шукав твого сина?

Вітя підняв важку голову й подивився на Макса.

— Шукай, якщо хочеш, — сказав він. — Але ти його не знайдеш… Живого… Гроші. Тобі ж тільки гроші потрібні! Скільки? Скільки тобі заплатити, щоб ти віддав мені тіло мого сина?

Вітя спробував підвестися з ліжка, але не встояв на ногах і гепнувся назад. Дістав з внутрішньої кишені піджака пачку доларів і жбурнув їх на підлогу перед Максом.

Хоча спокуса загарбати всю пачку була несамовитою, Макс не поворухнувся. Не те щоб йому було шкода Вітіних грошей чи самого Віті. Десь у глибині душі Макс радів його стражданням.

— Про гроші поговоримо потім. Де твій водій? Хочу його допитати, — сказав Макс.

Вітя засміявся.

— Той мудак у лікарні.
— У лікарні? — перепитав Макс.
— Угу. Я його вирубив, коли він приїхав без малого.
— Ти думаєш, він якось причетний?
— Усі навколо мене причетні. І ти також, — сказав Вітя і знову заридав.

"Це вже, певно, "білочка" почалася, — подумав Макс. — Від нього зараз нічого не доб’єшся".

— Я… мабуть, піду, — сказав Макс.
— Ага, — хитнув головою Вітя. — Ти можеш мені принести бухла?
— Щось конкретне?
— Та насрати.

Макс спустився до кабінету. Відчинив шафку, дістав першу-ліпшу пляшку. У глибині кабінету стояв стіл Віті. На столі світила лампа. Поверхня оббита зеленою тканиною. Макс поставив алкоголь на стіл. Порився в паперах, що лежали там. Нічого цікавого. Листи щодо бізнесу, рахунки, звіти. У першій шухляді столу виявився пістолет. "Smith & Wesson MP9" другого покоління — Макс одразу впізнав. Зброя, розроблена для військових і поліції США. Однак потім, як то кажуть, вона пішла в народ.

Вигляд пістолет мав ідеальний, немов тільки з заводу. Поруч лежали розкрита коробка набоїв та якісь документи. Макс переглянув папери: дозвіл на цей пістолет на ім’я Віті. Дата видачі — 4 квітня, себто місяць тому. Пістолет у бойовій готовності — навіть на запобіжнику не стояв. Макс витягнув магазин та дістав усі патрони.

У решті шухляд детектив не знайшов нічого цікавішого за пістолет. Хіба якийсь пристрій, котрий спочатку сприйняв за електрошокер. Однак то виявився якийсь дивний ліхтарик, що після ввімкнення починав мерехтіти.

Макс узяв те, по що його послали, та піднявся на другий поверх. Вітя заснув. Через суцільну тишу в домі його хропіння було несамовитим. Макс поставив пляшку на тумбочку біля ліжка. Склянка лежала на килимі ціла. Потім підняв пачку доларів, які жбурнув Вітя. Перед очима постав новий технологічний протез. Однак Макс пересилив себе, дістав з пачки лише пару сотень на витрати, решту поклав на ліжко біля Віті й вийшов з кімнати. Підійшов до сходів, та зупинився. Повернувся в кімнату і таки забрав усю пачку собі. Там було близько п’яти тисяч.

24.

Ще не вигадали нічого потужнішого за пристойну шоколадку, якщо потрібно щось отримати від медсестри. Макс не пошкодував грошей і купив якусь іноземну, з мигдалем, і це мало потрібний вплив на молоденьку медпрацівницю, яка дозволила поговорити з водієм.

— А, це ти… — з полегшенням сказав той, коли розгледів Макса.

Вигляд він мав препаскудний. Зі слів Віті, той його "вирубив". "Вирубив" передбачає один сильний удар, від якого людина непритомніє. У випадку з водієм там точно був не один удар. Зламаний ніс, здоровенний синець під лівим оком, забита вилиця. Хтозна, може, було ще щось поза обличчям, однак того не видно. Не обійшлося і без струсу мозку. Саме через останній медсестричка виділила Максу "не більше п’яти хвилин".

"Вітя таки кінчений. Це ж яким відморозком треба бути, аби так відколошматити людину, на двадцять років старшу".

— Сильно він вас. Заяву будете писати? — спитав Макс.
— Щоб він мене взагалі поховав? — сумно сказав Леонід.

Макс кивнув.

— Хочу прояснити деякі деталі. Розумію, що зараз не найкращий для цього час, але щоб знайти Сашу… — Макс хотів сказати "живим", але опустив це слово, — важлива кожна секунда.

— Так, будь ласка, — відповів Леонід. — Я не менше, ніж Віктор, хочу знайти Сашка.
— Добре. Коли ви привезли його до школи?
— Це було, як завжди, вранці. Трохи запізнилися через затор на проспекті Перемоги. Але ненадовго. Хвилин на десять. Тобто він вийшов з машини за двадцять, ну максимум за чверть дев’ята. Я точно бачив, як він увійшов у шкільні двері. Ще обернувся й помахав мені. Саша — хороший хлопець, — зітхнув чоловік. — У нього просто стільки всього останнім часом трапилося…
— Це так, — сказав Макс і записав щось у блокнот. — А коли ви по нього приїхали?
— Приїхав я якраз раніше. Десь о першій п’ятнадцять.

По вівторках він зазвичай виходив за двадцять друга. Пів години я слухав радіо й чекав на Сашу. Потім зайшов у школу. В кабінеті дітей уже не було, вчителька сиділа сама. Я спитав, де Саша. Вона відповіла, що його не було на останньому уроці. Пішов на перерву й не повернувся.

— Зрозуміло. Ви викликали поліцію чи відразу поїхали до Віті?
— Сенсу викликати поліцію не було: вони навіть не реєструють зникнення, якщо не минуло дві доби.
— До речі, а чому ви поїхали до Віті, а не зателефонували йому? — спитав Макс.
— Я телефонував, декілька разів. Однак він щоразу скидав дзвінок. Я помчав в офіс. Прилетів хвилин за десять. На годиннику було лише п’ять по другій. — Де був Вітя?
— Уже у себе в кабінеті. У мене в роті пересохло, я не міг і слова вимовити. Він почав нервуватись. Я таки спромігся розказати, що його син зник.
— І що, він одразу почав вас бити?
— Спочатку кричав, матюкав останніми словами. Я намагався пояснити, що приїхав вчасно. Напевно, помилкою було сказати, що я не охоронець, а просто водій. Він підскочив, посипались удари. Я пробував закритись, але від чергового удару знепритомнів. Отямився вже у швидкій.
— Наперед перепрошую за питання. А де ви були в час між візитами до школи?
— Та все нормально. Думаю, ще не раз відповідатиму на нього, — сказав чоловік.
— Був там же, де й більшу частину часу: на стоянці перед офісом. Робота в мене така — сидіти й чекати, доки знадоблюсь. Я навіть їм не відходячи від машини… Там купа камер навколо, та й інші водії та охоронці мене, напевно, бачили. Це легко можна перевірити…

З його вигляду було видно, як йому недобре. Він увесь час заплющував очі, ніби хотів заснути.

— Дякую вам, — сказав Макс. — Відпочивайте. Ще раз вибачте за вторгнення.
— Знайдіть його, — тихо сказав Леонід.
— Зроблю все, що від мене залежить, — сказав Макс. — А можна ще питання? Не пам’ятаєте, що йшло по радіо, коли ви чекали на Сашка?
— Була якась програма про те, що в Україні люди майже не читають книжок, — майже моментально відповів чоловік. — А яка радіостанція, не скажете?
— Скажу. Я лише одне слухаю — "Айя-радіо".
— Дякую, — відповів Макс.

Додому Макс потрапив уже поночі. Сонний Лакі зустрів його біля дверей, переконався, що це господар, й пішов далі дивитися свої собачі сни.

Теги: 
Vivat
Мартин Якуб
Не твоє собаче діло
Юлия Орлова
блог
NewsRoom newsletter
Категория: 
УкраинаХарьков