Вот так идешь с утра на харьковский базар, чтобы купить, например, копченых ребер и сварить с ними наваристый такой, густой, гороховый суп… Потому что на дворе май, но как-то мается он. Все никак не устаканится погода – то в жар, то в холод бросает, как влюбилось что-то снаружи. Только непонятно, в кого или во что?
Ну, вот идешь себе, песенки мугыкаешь под нос, а тут бац! И она стоит.
Бабулечка. Чистенькая такая, в платочке светлом, в переднике синеньком, таком же ветхом, как и она сама. Сиренью торгует. Ловит твой взгляд и говорит: “Купи бузок в мене, дитина? Диви, якій гарний, а понюхай? Як пахне… наче молодість. Тобі в самий раз буде! Ти не хвилюйся, я не дорого віддам”.
А та сирень перевязана суровой ниткой. Где только и взяла ее бабушка? Сто лет таких не видела. Настоящая, суровая – серая с белым, как сама бабушкина доля, да и наша с вами, если честно…
– Бабусечко, сонце, та я ж тільки на базар прийшла, мені продуктів треба купити, я зайду за бузком, тільки через півгодини десь, добре?”
– А і йди, донечко, я тут постою поки що, в мене ще є. Точно прийдеш? – и заглядывает мне в глаза васильково-синими. детскими глазами.
– Так, точно прийду. Я так той бузок люблю, аж дихати не можу.
– То ти, як я (сміється). Я й заміж виходила у травні, мати казала – мається будеш, хто ж заміж в “мае” виходить. А мені все одно було, дуже кохала Петра свого. Тільки він все сміявся з мене, що обручку нікуди надіти…
И тут она показала руку. На ней, вместо пальцев – клешня, как у рака. Большой палец и указательный. И все. Черные такие, страшные, ногти, как у собаки, все в земле несмываемой. А на большом пальце, после артритного сустава, колечко обручальное, тоненькое, золотое.
– Що з рукою у вас таке сталося, бабунь?
– Гітлер, хай йому грець! Сколком зрізало, ще мала була. Побігла по моркву, а тут літак. Ну, й бомбанув. Зовсім нікого поруч не було – ні військових, ні танків, ні гармат. Лише я одна – дівчинка у полі. Прокинулась, мати плаче, а пальців вже нема. Тю-тю.
І сміється.
– Петрюньчик мій мені кільце на великий палець вдів и сказав “Ти в мене, Ганю, будеш, наче індиянка. Вони так носять. Помер він три роки тому, а я вже й не зніму оце, зі мною й поховають. Ну, то йди, але вертайся, пообіцяла ж? А що маєш купувати?
– Та супу горохового хочу, мабуть, зварити.
– Ой, ну, ти й дурна! Хто ж по весні таку їжу варить? Купи зеленого чогось, городина вже не дорога, курку засмаж, чи то яєчню, от и добре буде. Вже ж прокинулось все, треба їсти те, що земля родить.
Я побежала дальше. Неожиданно, вместо ребер, купила всякой зелени, курицу, сыра, как будто кто-то отваживал от прилавков с ребрами и зимней едой. Вернулась. Бабуля стояла на том же месте.
– Бабунь, ну я повернулась. Де бузок ваш?
– Диви, не збрехала, моя ж ти, курочка, – щиро здивувалась бабця. – В мене ж не дорого, по два п’ятдесят віддам.
У меня внутри аж перевернулось.
– А скільки там того бузка у вас?
– Та ось, чотири букети залишилось…
– Ну, так, давайте всі, оптом, ось вам п’ятдесят гривень і здачі не треба.
– Як це так? Ні дитино, я ж не жебракую! Хоча…
И бабуля посмотрела строго щенячьми голубыми глазами аж в нутро мне.
– Я ось тобі що скажу, донечко. Я гроші твої візьму, піду у церкву та свічок поставлю. За хлопчиків наших. Щоб не було війни. Ніколи.
И тут я заплакала…
Комментарии