Українська Прем'єр-ліга повертається до Харкова після п'ятирічної перерви. Харківський "Металіст 1925", який за підсумками минулого чемпіонату завоював право представляти Харків в еліті українського футболу, в першому турі прийматиме команду "Рух" (Львів). До цього суперники провели чотири матчі в Першій лізі - вони обмінялися перемогами і двічі зіграли внічию.

"Жовто-сині" просять харків'ян про підтримку і сподіваються на успішний домашній дебют в УПЛ.

У видавництва Vivat вийшла нова захоплива детективна історія від Мартина Якуба "Не твоє собаче діло", де у детектива Макса Ґедзя нова справа: в автомобільній аварії, повертаючись від клієнта, гине юристка Марина, дружина впливового бізнесмена. Поліція списує все на нещасний випадок, однак чоловік вважає, що це вбивство, і наймає колишнього однокласника для розслідування.

Та чи зможе Макс забути шкільні образи й розплутати цю історію, в якій фігурує вбивця-психопат, свідки, яким не можна довіряти, дівчина, до якої вже почуває симпатію, та… собаки.

Багато собак.

22.

По дорозі Макс зайшов до магазину, де купив не найдешевших цукерок "Корівка", якими зазвичай балував себе, а "Асорті" у великій коробці. Для Тамари Іванівни, звичайно. Йому було ніяково від того, що він не просто живе у неї, а ще й фактично скинув усе піклування про Лакі. І хоч вона всіляко запевняла, що це для неї велика радість і привід вийти прогулятися, Макс розумів, що то зайвий клопіт для жінки.

Біля під’їзду Макс іще раз набрав Вітю. Однак цього разу телефон був вимкнений.

Макс іще навіть не встиг натиснути на дзвінок, як Лакі почав заливчасто гавкати. Тамара Іванівна відчинила, Лакі вибіг у коридор і почав намотувати кола біля Макса, оскаженіло метляючи хвостом.

— Ай ти хороший. Хороший пес. — Макс гладив Лакі по голові, а потів присів і дав облизати собі обличчя. — Ну досить, досить.
— Щось ти рано сьогодні, — зауважила Тамара Іванівна. — Все нормально?
— Так. Усе добре, — відповів Макс. — Просто вирішив раніше прийти… додому. — Останнє слово вимовити було непросто. — Це вам, — сказав Макс і простягнув їй коробку цукерок. — Ой, ну навіщо ти тратишся, — сказала Тамара Іванівна, але цукерки взяла. — Будуть мені до кави. Їсти хочеш?
— Ви так смачно готуєте, що я хочу їсти навіть тоді, коли не хочу.
— От же ж підлабузник, — сказала Тамара Іванівна, підморгнувши.

На вечерю були макарони. І не якісь там "по-флотськи", які зазвичай готував собі Макс. То було кулінарне мистецтво. У них було все, чого тільки душа забажає: і ніжне куряче м’ясо, і помідори, і шампіньйони, а соус — узагалі неперевершений.

Макс наминав вечерю, як той хом’як. "Це тобі не перепічка", — думав.

— Ну що там? — спитала вона. — Є щось новеньке?
— Ну… насправді є.

Макс швидко розказав їй про те, що знайшов останнього клієнта Марини і встиг з ним зустрітися. Найцікавіше приберіг наостанок і героїчно повідомив жінці: директор компанії "Сімаргл Інвест", юристом якої була Марина, та директор фірми "Юрисконсульт", у якій вона працювала, — зведені брати.

Тамара Іванівна сіла на стілець навпроти.

— То ти думаєш, вона з ним… тойво…
— Думав, доки не побачив його. Я, звичайно, не великий знавець жінок, але щось мені здається, навряд чи в них могло б щось вийти. Він метр з кепкою, лисуватий, черево як у свині. Ні, він точно ні. А от його брат — то вже інша справа…
— Ти говориш як типовий чоловік. Зовнішність нічого не варта. Це так примітивно, аж зло бере. Я не детектив, але впевнена, що Вітя, чоловік твоєї Марини, високий та симпатичний. Так чи ні?
— Ну, я не знаю… Мабуть.
— Отож. Тієї краси та чоловічості вона вже наїлась. І цілком можливо, що ось у такому, як ти описав, і прагнула знайти своє щастя.
— Ну, наразі це не так уже й важливо. За великим рахунком, мені все одно, з ким вона спала — з красенем адвокатом чи з його братом, плюгавим фінансистом. Мені є що повідомити замовнику. Але він чогось слухавку не бере.

На кухню забіг Лакі і почав голосно гавкати.

— Що, синку? — сказала Тамара Іванівна. — На вулицю хочеш? Зараз, зараз підемо.

Лакі дзявкнув у відповідь.

— Давайте цього разу вже я. Дуже дякую вам! Смачно неймовірно, — Макс гордо продемонстрував порожню тарілку. Він згріб брудний посуд та поклав його в раковину. — Ходімо, морда смугаста, — звернувся до собаки.

Лакі, судячи з усього, було однаково, хто його поведе гуляти. Щойно Макс відчинив двері, він дременув з квартири донизу, цокаючи кігтями по сходах.

Макс сів на лавку й спостерігав, як Лакі марно намагається впіймати бодай одного голуба. Закурив, набрав Вітю. Той знову скинув дзвінок. "От мудило. Невже так важко поговорити?"

З під’їзду вийшов чоловік. Ще років п’ять тому Макс назвав би його дідом — тому було років шістдесят п’ять. А зараз, коли в самого почала вилазити сивина на скронях, посунув межу "дідівства" до тих, кому за сімдесят.

Чоловік був у легенькій куртці, хай старенькій, але акуратній. Чорний капелюх на голові.. У руках затерті темні чотки, які закінчувалися кістяним білим хрестиком.

— Добрий день, Максиме, — сказав чоловік.

Макс примружив очі, намагаючись згадати, що то за один і звідки знає його ім’я. Обличчя якесь знайоме…

— Добрий, — відповів.

Чоловік обережно поклав чотки в кишеню куртки.

— Ну і як тобі живеться на новому місці?
— Вибачте, а ми знайомі? — спитав Макс.ї
— Мені не потрібно ні з ким знайомитися, щоб усе знати про людей, — сказав чоловік і спідлоба глянув на спантеличеного Макса. А потім весело усміхнувся. — Та не напружуйся так. Розслабся. Тарас Георгійович. — Чоловік подав руку. — Я знайомий твоєї хазяйки, Томки, себто Тамари Іванівни.
— Радий знайомству. — Макс також усміхнувся й потиснув руку. Спочатку бувало досить незвично тиснути правицю лівою, але потім Макс якось перестав навіть помічати.

Підбіг захеканий Лакі і, на подив Макса, став поруч із чоловіком, метляючи хвостом. Тарас Георгійович схилився над ним і потріпав собаку за вухом.

— Ну що, Лакі, нагулявся? — спитав.

Не встиг Макс здивуватись, як у нього задзвонив телефон. "Вітя" — висвітилося на екрані.

— Ти де пропав? У мене для тебе є інформація! — вимовив Макс. — Тобто?.. Як це?.. Коли ти його востаннє бачив? Добре… Добре… Виїжджаю.
— Вибачте, — сказав Макс до Тараса Георгійовича. — Мені треба йти. Лакі, за мною.

Макс відвів собаку додому і скочив у машину.

23.

Цього разу охоронець у будці не перевіряв ані документів, ані зброї — певно, Вітя попередив. Перед входом у будинок так само стояв чорний "мерседес". Поряд — водій, але вже інший, молодший, з армійською статурою. Він скоса глянув на Макса.

Макс подзвонив у двері. Почекав з хвилину. Ніхто не зреагував. Повернув ручку — двері відчинилися.

— Є хто тут? — крикнув він у передпокої.

У відповідь пролунало щось нерозбірливе, однак голос належав Віті. Тепер Макс і не подумав скидати взуття, а пройшов одразу до кабінету, де минулого разу спілкувався із замовником. На столі стояли дві пляшки горілки. Одна — порожня, друга — майже порожня. Віті в кабінеті не було. Чулися звуки, схожі на схлипи.

— Вітя, ти де? — крикнув Макс.

Не отримавши відповіді, Макс піднявся на другий поверх. Ридання посилилися. Макс зайшов до кімнати хлопчика. На вулиці було вже темно. У кімнаті світло не горіло. На ліжку свого сина сидів Вітя і плакав. В руках у нього була склянка з горілкою.

— Вітя? — окликнув його Макс.

Почувши голос, Вітя здригнувся. Повернувся.

— А-а-а-а-а, — п’яним голосом сказав Вітя. — Це ти?
— Так. Це я, — сказав Макс. — Можу ввімкнути світло.
— Не треба! Не треба…

Вітя затих. Потім несміливим рухом підніс до рота склянку і допив одним ковтком. Спробував поставити її на тумбочку, але промахнувся, і склянка впала на підлогу. Однак не розбилася, бо звуку не було.

— Тепер вони дістались і до мого сина, — сказав він.
— Хто "вони"?
— Хто-хто! Ті, хто вбив Марину. Тепер вони вбили і мого сина. — З грудей Віті вирвався звірячий крик, який переріс у собаче виття.

По-людськи Макс розумів його поведінку. Спочатку загинула дружина, зараз зник син.

— Може, знайдеться? — припустив Макс. — Десь із друзями гуляти пішов…

Вітя стих.

— Немає в нього ніяких друзів. Чуєш, ти?!
— Він був у школі? — спитав Макс.
— Так. У школі. А коли водій приїхав забирати, його вже не було.
— Ти хочеш, щоб я тепер шукав твого сина?

Вітя підняв важку голову й подивився на Макса.

— Шукай, якщо хочеш, — сказав він. — Але ти його не знайдеш… Живого… Гроші. Тобі ж тільки гроші потрібні! Скільки? Скільки тобі заплатити, щоб ти віддав мені тіло мого сина?

Вітя спробував підвестися з ліжка, але не встояв на ногах і гепнувся назад. Дістав з внутрішньої кишені піджака пачку доларів і жбурнув їх на підлогу перед Максом.

Хоча спокуса загарбати всю пачку була несамовитою, Макс не поворухнувся. Не те щоб йому було шкода Вітіних грошей чи самого Віті. Десь у глибині душі Макс радів його стражданням.

— Про гроші поговоримо потім. Де твій водій? Хочу його допитати, — сказав Макс.

Вітя засміявся.

— Той мудак у лікарні.
— У лікарні? — перепитав Макс.
— Угу. Я його вирубив, коли він приїхав без малого.
— Ти думаєш, він якось причетний?
— Усі навколо мене причетні. І ти також, — сказав Вітя і знову заридав.

"Це вже, певно, "білочка" почалася, — подумав Макс. — Від нього зараз нічого не доб’єшся".

— Я… мабуть, піду, — сказав Макс.
— Ага, — хитнув головою Вітя. — Ти можеш мені принести бухла?
— Щось конкретне?
— Та насрати.

Макс спустився до кабінету. Відчинив шафку, дістав першу-ліпшу пляшку. У глибині кабінету стояв стіл Віті. На столі світила лампа. Поверхня оббита зеленою тканиною. Макс поставив алкоголь на стіл. Порився в паперах, що лежали там. Нічого цікавого. Листи щодо бізнесу, рахунки, звіти. У першій шухляді столу виявився пістолет. "Smith & Wesson MP9" другого покоління — Макс одразу впізнав. Зброя, розроблена для військових і поліції США. Однак потім, як то кажуть, вона пішла в народ.

Вигляд пістолет мав ідеальний, немов тільки з заводу. Поруч лежали розкрита коробка набоїв та якісь документи. Макс переглянув папери: дозвіл на цей пістолет на ім’я Віті. Дата видачі — 4 квітня, себто місяць тому. Пістолет у бойовій готовності — навіть на запобіжнику не стояв. Макс витягнув магазин та дістав усі патрони.

У решті шухляд детектив не знайшов нічого цікавішого за пістолет. Хіба якийсь пристрій, котрий спочатку сприйняв за електрошокер. Однак то виявився якийсь дивний ліхтарик, що після ввімкнення починав мерехтіти.

Макс узяв те, по що його послали, та піднявся на другий поверх. Вітя заснув. Через суцільну тишу в домі його хропіння було несамовитим. Макс поставив пляшку на тумбочку біля ліжка. Склянка лежала на килимі ціла. Потім підняв пачку доларів, які жбурнув Вітя. Перед очима постав новий технологічний протез. Однак Макс пересилив себе, дістав з пачки лише пару сотень на витрати, решту поклав на ліжко біля Віті й вийшов з кімнати. Підійшов до сходів, та зупинився. Повернувся в кімнату і таки забрав усю пачку собі. Там було близько п’яти тисяч.

24.

Ще не вигадали нічого потужнішого за пристойну шоколадку, якщо потрібно щось отримати від медсестри. Макс не пошкодував грошей і купив якусь іноземну, з мигдалем, і це мало потрібний вплив на молоденьку медпрацівницю, яка дозволила поговорити з водієм.

— А, це ти… — з полегшенням сказав той, коли розгледів Макса.

Вигляд він мав препаскудний. Зі слів Віті, той його "вирубив". "Вирубив" передбачає один сильний удар, від якого людина непритомніє. У випадку з водієм там точно був не один удар. Зламаний ніс, здоровенний синець під лівим оком, забита вилиця. Хтозна, може, було ще щось поза обличчям, однак того не видно. Не обійшлося і без струсу мозку. Саме через останній медсестричка виділила Максу "не більше п’яти хвилин".

"Вітя таки кінчений. Це ж яким відморозком треба бути, аби так відколошматити людину, на двадцять років старшу".

— Сильно він вас. Заяву будете писати? — спитав Макс.
— Щоб він мене взагалі поховав? — сумно сказав Леонід.

Макс кивнув.

— Хочу прояснити деякі деталі. Розумію, що зараз не найкращий для цього час, але щоб знайти Сашу… — Макс хотів сказати "живим", але опустив це слово, — важлива кожна секунда.

— Так, будь ласка, — відповів Леонід. — Я не менше, ніж Віктор, хочу знайти Сашка.
— Добре. Коли ви привезли його до школи?
— Це було, як завжди, вранці. Трохи запізнилися через затор на проспекті Перемоги. Але ненадовго. Хвилин на десять. Тобто він вийшов з машини за двадцять, ну максимум за чверть дев’ята. Я точно бачив, як він увійшов у шкільні двері. Ще обернувся й помахав мені. Саша — хороший хлопець, — зітхнув чоловік. — У нього просто стільки всього останнім часом трапилося…
— Це так, — сказав Макс і записав щось у блокнот. — А коли ви по нього приїхали?
— Приїхав я якраз раніше. Десь о першій п’ятнадцять.

По вівторках він зазвичай виходив за двадцять друга. Пів години я слухав радіо й чекав на Сашу. Потім зайшов у школу. В кабінеті дітей уже не було, вчителька сиділа сама. Я спитав, де Саша. Вона відповіла, що його не було на останньому уроці. Пішов на перерву й не повернувся.

— Зрозуміло. Ви викликали поліцію чи відразу поїхали до Віті?
— Сенсу викликати поліцію не було: вони навіть не реєструють зникнення, якщо не минуло дві доби.
— До речі, а чому ви поїхали до Віті, а не зателефонували йому? — спитав Макс.
— Я телефонував, декілька разів. Однак він щоразу скидав дзвінок. Я помчав в офіс. Прилетів хвилин за десять. На годиннику було лише п’ять по другій. — Де був Вітя?
— Уже у себе в кабінеті. У мене в роті пересохло, я не міг і слова вимовити. Він почав нервуватись. Я таки спромігся розказати, що його син зник.
— І що, він одразу почав вас бити?
— Спочатку кричав, матюкав останніми словами. Я намагався пояснити, що приїхав вчасно. Напевно, помилкою було сказати, що я не охоронець, а просто водій. Він підскочив, посипались удари. Я пробував закритись, але від чергового удару знепритомнів. Отямився вже у швидкій.
— Наперед перепрошую за питання. А де ви були в час між візитами до школи?
— Та все нормально. Думаю, ще не раз відповідатиму на нього, — сказав чоловік.
— Був там же, де й більшу частину часу: на стоянці перед офісом. Робота в мене така — сидіти й чекати, доки знадоблюсь. Я навіть їм не відходячи від машини… Там купа камер навколо, та й інші водії та охоронці мене, напевно, бачили. Це легко можна перевірити…

З його вигляду було видно, як йому недобре. Він увесь час заплющував очі, ніби хотів заснути.

— Дякую вам, — сказав Макс. — Відпочивайте. Ще раз вибачте за вторгнення.
— Знайдіть його, — тихо сказав Леонід.
— Зроблю все, що від мене залежить, — сказав Макс. — А можна ще питання? Не пам’ятаєте, що йшло по радіо, коли ви чекали на Сашка?
— Була якась програма про те, що в Україні люди майже не читають книжок, — майже моментально відповів чоловік. — А яка радіостанція, не скажете?
— Скажу. Я лише одне слухаю — "Айя-радіо".
— Дякую, — відповів Макс.

Додому Макс потрапив уже поночі. Сонний Лакі зустрів його біля дверей, переконався, що це господар, й пішов далі дивитися свої собачі сни.

Близько історичної будівлі на набережній прибрали огорожу.

Нещодавно Newsroom розповідав про те, що на місці колишньої борошномельної фабрики по вулиці Юлія Чигирина, 13 з'явився комплекс сучасних будівель для нетворкінгу IT-спільнот "Мануфактура".

Сьогодні всі охочі можуть побачити його оновлений фасад - співробітники компанії "Строй Сіті Девелопмент" зняли огорожу та представили на загальний огляд результат багатомісячної роботи.

Ревіталізація по-харківськи: як забудовники рятують історичні будівлі

Близько комплексу Place будівельники виконали доброустрій території, встановили бордюри, що відділяють проїжджу частину від тротуару. Сьогодні ведеться робота по встановленню зовнішніх світильників і шлагбаумів, найближчим часом уздовж набережної з'являться лавочки.

Преміумвежі: в Харкові будують унікальний комплекс High Hills

"Мануфактура" - історичний центр підприємництва в Харкові. У 1886 році на цьому місці був автоматизований паровий млин - передове підприємство тієї епохи, сьогодні - IT-хаб, який об'єднує компанії, які створюють передові проєкти.

Нагадаємо, "Строй Сіті Девелопмент" працює на харківському будівельному ринку з 2010 року. За цей час компанія з портфельного інвестора перетворилася на найбільшого забудовника Харкова, реалізувавши ряд успішних проєктів.

У Харкові - понад 2500 вулиць, бульварів, провулків і проспектів. Більшість об'єктів носять назви письменників, художників, учених, акторів, громадських діячів, проте можна зустріти й досить несподівані назви. Наприклад, навіть після декомунізації у нас можна заблукати в Патріотичний в'їзд і прогулятися по спуску Революції 1905 року. Newsroom вивчив карту міста та відшукав найоригінальніші топоніми.

Жасминовий бульвар. Дитинство Кернеса та засохлий жасмин

У процесі декомунізації на Нових будинках з'явився Жасминовий бульвар. Відомо, що до забудови району тут розташовувалися сади з плодовими деревами, деяким з яких пощастило дорости до наших днів. У 1967 році вулицю назвали Садовою в пам'ять про ділянки селекційної станції. Пізніше тут увічнили революціонера й учасника громадянської війни, якого розстріляли у 1919 році, - Петра Слинька.

Коли назву черговий раз змінили, комунальники навіть висадили з боку проспекту Петра Григоренка молоденькі кущики жасмину, однак вони не прижилися й пам'ять про вічнозелений чагарник залишилася лише в назві топоніма.

Квіти, балкони та дефіцитний алюміній: ТОП-7 станцій харківської підземки, на яких заощадили

Цікаво, що на вулиці Петра Слинька провів дитинство та молодість мер Геннадій Кернес, який жив у будинку №5. В одному з інтерв'ю колишній градоначальник зізнався, що дитиною любив спостерігати за роботою пошти, яка досі знаходиться в цьому будинку.

11 липня. День, коли Монголія здобула незалежність

Біля Щербачевского бору, який знаходиться близько Основ'янського озера, розташована крихітна вулиця з назвою 11 липня. Напевно, багато краєзнавців відразу не скажуть, на честь якої події її так назвали. За легендою, на цій вулиці більше століття тому жили солдати, які брали участь у війні за незалежність Монголії. Саме 11 липня 1921 року Монголія стала незалежною від Китаю державою.

ТОП-7 новобудов: де і за скільки можна купити елітну нерухомість у Харкові

Вулиця та провулок Кохання. Без любові й ремонту

Приблизно за два кілометри від станції метро "Палац Спорту" в Немишлянському районі знаходиться вулиця Кохання. Її протяжність становить близько 200 метрів. Вулиця проходить через приватний сектор і перетинається з однойменним провулком. Вулиця Кохання давно не бачила ремонту, і навряд чи тут ввечері можна зустріти свою любов ...

Цікаво, що на всіх картах міста назву пишуть українською. За легендою, її так назвав один поміщик ще у XIX столітті, тому що тут жила його кохана. Хоча, швидше за все це лише легенда, а свою назву вулиця отримала на початку 1960, коли Немишлю стали активно заселяти.

Смарагдовий провулок. У лісі й без коштовностей

На Залютино сховався Смарагдовий провулок протяжністю 300 метрів. Цікаво, що Смарагдовий провулок, по суті, знаходиться в Залютинському лісі. Його почали облаштовувати після Другої світової війни. Зараз тут можна зустріти загалом одноповерхові житлові будинки.

Що подивитися у вихідні: ТОП-5 фільмів, які знімали в Харкові

Вулиця 8 березня. Раз на рік приваблює журналістів

Вулицю на честь весняного свята заснували в середині 1930. Тоді у СРСР було модно називати топоніми на честь Міжнародного жіночого дня. У Харкові 8 березня перебуває недалеко від станції метро "Центральний ринок". Тут можна побачити старенькі цегляні будинки, зведені ще до революції, які є сусідами з багатоповерховими новобудовами.

Щороку харківські журналісти обов'язково відвідують вулицю 8 березня, щоб підготувати статтю або сюжет до Міжнародного жіночого дня.

Вулиця Урожайна. Тиха та зелена

На Новій Баварії знаходиться вулиця з красивою назвою Урожайна. Тут розташовані в основному житлові будинки. Протяжність Урожайній вулиці - всього 600 метрів. Вона потопає в зелені й тиші, а дорога тут ніколи не бачила асфальту.

Старовинні будівлі Харкова: як реанімувати 100-літнє казино та "будинок масонів"

Банний провулок. Місце, де харків'яни приймали водні процедури

Банний провулок з'явився на карті міста у 1830. Спочатку він називався Кінним. Біля нього проходив маршрут конки (вид громадського транспорту, в якому вагон тягнули коні), провідний на Москалівку. За часів існування Російської імперії тут знаходилися лазні.

Багато будови на Кінному постраждали під час Другої світової війни. До 1960 тут ще працювала міська лазня №1. Колись майже весь центр міста приймав водні процедури в банному провулку. Зараз же тут знаходиться єдиний об'єкт - житловий комплекс "Будинок на Набережній".

Портрети знаменитостей: ТОП-10 муралів Харкова

Вулиця Новий Побут. З мрією про щасливе майбутнє

У Холодногірському районі, біля лісу, розташована вулиця з цікавою назвою Новий Побут. Спочатку її називали Подорожньою, але у 1936 році перейменували. За легендою, тут збиралися побудувати будинки-комуни, в яких жили б будівельники щасливого майбутнього. Квартири планували будувати без кухонь, оскільки годувати їх хотіли в громадських їдальнях або на фабриках-кухнях.

Речі вони повинні були прати в загальних пральнях, а купалися б у лазнях. У результаті мешканці могли присвятити більше часу самоосвіті та відпочинку.

Вулиця Безіменна. Коли закінчилася фантазія

На Новожаново є вулиця з оригінальною назвою Безіменна довжиною 400 метрів. Тут розташований приватний сектор. Чому в назві не увічнили когось із відомих харків'ян - загадка.

Топ-5 найвідоміших мерів в історії Харкова

Вулиця Лиса. На честь гори

Біля станції метро "Холодна гора" можна відшукати вулицю Лису. Цей топонім отримав назву від Лисої гори, на якій у 1820 році зростав шикарний ліс. Пізніше його вирішила зрубати місцева поміщиця, щоб обпалювати цеглу та будівництва. Після цього височину охрестили Лисою горою. Цікаво, що через вирубку лісу підгірні села постійно затоплювало під час дощів і під час весняної повені.

Просто спробуйте уявити! Ви готуєте обід, перете, прибираєте в будинку, - все це з неприродною швидкістю у зв'язку з приїздом Вашої коханої. Раптом у Ваші двері дзвонить незнайомець і нахабно так, прямо в очі каже вам: "Доброго дня, я чоловік вашої дружини!". Представили свою реакцію? Це дуже смішно! З тією умовою, правда, якщо ви все це побачите в театрі ...

У виставі задіяні заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник, а також Катерина Бакай, Кирило Лукаш. Автором п'єси є відомий хорватський драматург Міро Гавран. Вистава розрахована на харків'ян та гостей міста старше 16 років. Квитки можна придбати тут kharkov.internet-bilet.ua/ru/cholovik_moei_dryzhinu

Якщо Ви на інвалідному візку і захочете отримати права на водіння електроколяскою, скутером чи автомобілем - будьте готові здавати кров на вулиці, бо до наркодиспансеру неможливо заїхати. Там всюди сходинки.

Також будьте готові проходити комісію психіатра і розмовляти із лікарем на вулиці, здаючи психологічний тест десь хвилин 20. Бо також, нажаль, лікарні Харкова не готові бачити людей на інвалідних візках. Нас і досі не існує.

А потім ще треба всю медкомісію в поліклініці пройти і зібрати документи для транспортної МСЕК.

Я пройшла всі ці сім кіл ада, доказуючи, що я не псіх і не наркоман, що я можу керувати електровізком. На це пішов рік мого життя, а потім ще один рік я чекала отримання електроколяски.

Чи було воно того варте? Так! Бо за свій кошт з пенсії по інвалідності я ніколи б сама не змогла б купити електроколяску.

Чи стала я вільною? Ні, бо Харків і досі лишається оточений нездоланними бар'єрами сходинок, високих бордюрів та громадським транспортом, в який неможливо заїхати на колясці. А ще в під'їзд мого будинку неможливо самостійно заїхати, бо домофонні двері не відчиняються.

Тож я маю права і електровізок, але і досі не маю свободи.

Обриву тросів не було. Про це сьогодні на своїй сторінці в Facebook повідомив директор Департаменту у справах інформації та зв'язків з громадськістю Харківської міської ради Юрій Сидоренко.

За його словами, 26 липня жителька сьомого поверху в будинку по вулиці Золочівській, 24А викликала ліфт, щоб спуститися на перший поверх. В районі п'ятого поверху з невідомої причини спрацювала автоматика і в кабіні включилася система аварійного гальмування. Ліфт зупинився. Прибулий на місце інциденту технік відкрив двері в шахту і харків'янка самостійно вийшла з кабіни ліфта.

У Харкові пенсіонерка впала в шахту ліфта

"Ніяких видимих ​​пошкоджень на жінці ніхто не побачив. Що сталося потім і чому дочка пасажирки вирішила в терміновому порядку госпіталізувати мати - невідомо. У будь-якому випадку, її зараз обстежують в "четвірці", - написав Юрій Сидоренко.

Директор Департаменту у справах інформації та зв'язків з громадськістю Харківської міської ради також опублікував фото сторінок журналу техобслуговування цього ліфта, зазначивши, що останній раз пасажирський підіймач був обстежений шість днів тому і несправностей виявлено не було.

Копи допомогли вибратися із ліфта, що застряг, сім'ї з трирічним малюком

Нагадаємо, в Харкові лікарі не змогли врятувати жінку, яка застрягла в ліфті разом з реанімаційною бригадою швидкої допомоги. Інцидент стався у квітні 2019 року. Коли медики прибули до 31-річної пацієнтки, вона перебувала в стані клінічної смерті. По дорозі до машини доктора разом з пацієнткою застрягли в ліфті. Лише 20 хвилин по тому ремонтна бригада прибула на місце та звільнила в'язнів.

Зараз метробудівники зводять 31 станцію харківського метро, ​​яка спростить поїздки жителям Верещаківки й Одеської. Запуск станції відкладається не перший рік. Виною всьому - фінанси, які вносять корективи в плани чиновників і будівельників. Newsroom згадав, як будувалися попередні станції харківського метро та як вони могли виглядати при необмеженому бюджеті.

Топ-5 найвідоміших мерів в історії Харкова

Найбільше станцій, які виглядають не так, як спочатку задумали архітектори, на Олексіївській лінії. Коли почали прокладати тунелі в напрямку наймолодшого спального району міста, у 90 у країні вибухнула економічна криза. У проєктах змінювалося багато: від елементів оздоблення та матеріалів до зміни всієї конструкції станції.

Станція метро "Наукова"

Першою в списку стоїть станція, яка через брак фінансування перетерпіла незначні зміни. Червону стрічку на "Науковій" перерізали 6 травня 1995 року.

У первинному проєкті цю станцію підземки планували назвати "Проспект Леніна" за тодішньою назвою вулиці, вздовж якої будувалася гілка. Тоді місце мало спільного з наукою, як за назвою, так і зовні. Спочатку на "Проспекті Леніна" архітектори задумали рельєфні композиції на радянську тематику, які хотіли розмістити на шляхових стінах, а також на стінах другого ярусу зі службовими приміщеннями. Однак через розпад СРСР елементи втратили актуальність і від них відмовилися.

Також на станції задумали звести рельєфну стелю з алюмінієвих профілів різного кольору. Ці плани так само не вдалося втілити в життя - будівельники вирішили заощадити на дефіцитному в той час алюмінії. Замість цього стелю нинішньої "Наукової" зробили з бетонних секцій. На папері залишився й красивий вихід з метро, що веде в бік Харківського національного університету радіоелектроніки.

Проєкт виходу в сторону ХНУРЕ

У 1993 році від проєктної назви "Проспект Леніна" вирішили відмовитися. А "наукове" оформлення станція отримала тільки у 2009 році, коли деякі виходи з підземки обклеїли портретами видатних вчених.

Станція метро "Метробудівників"

Наступну станцію в нашому списку відкрили також 6 травня 1995 року. Це єдина триярусна станція в Харкові. На нижньому ярусі розташована платформа, на середньому - службові приміщення, а на верхньому - вестибюль, виходи в місто та перехід на "Спортивну".

З'явилися фото реконструкції найбільшого ТРЦ у Харкові

При проєктуванні станції з'ясувалося, що побудувати її за типовим проєктом колоною або односклепінною ​​не вийде. Тому зодчі навіть розглядали можливість побудувати наземну станцію, але згодом від цього відмовилися, оскільки довелося б знести всі прилеглі до траси метрополітену споруди та переселити жителів. Такої розкоші місто собі дозволити не змогло.

Нереалізований проєкт станції

У назви цієї станції окрема історія. У проєкті вона мала ім'я "Плеханівська". При введенні в експлуатацію, станція отримала назву "Метробудівників". У 2000 році колектив Харківського метрополітену відправив до міськради прохання перейменувати станцію "Індустріальну" та присвоїти їй ім'я радянського чиновника родом з Валок, який три роки займав пост Міністра торгівлі СРСР і ініціював будівництво метро в Харкові, Григорія Ващенка. У мерії вирішили перейменувати станцію "Метробудівників", додавши до неї закінчення - "імені Г.І. Ващенка". Чиновника вшанували на 16 років, а 17 травня 2016 року під час декомунізації з назви станції кінцівку прибрали.

Портрети знаменитостей: ТОП-10 муралів Харкова

Алюмінієві підвісні стелі повинні були стати особливістю Олексіївської лінії, проте через кризу тут теж відмовилися від цієї ідеї, замінивши профілі бетонною стелею з секціями. Крім цього на стінах планували розмістити металеві композиції, що ілюструють етапи становлення радянської держави. Однак після розпаду СРСР, за прикладом "Наукової" оформлення спростили. У вестибюлі тут можна помітити стіни, облицьовані сірим мармуром. Через обмежений бюджет мармуру вистачило тільки на окремі ділянки вестибюля.

Станція метро "Держпром"

Станція метро "Держпром". Фото: Олег Тоцький (livejournal - tov_tob)

Коли проєктували станцію на нинішній площі Свободи, назву вибирали з двох варіантів - "Університетська" та "Держпром". Але у 1991 році "Дзержинську" перейменували в "Університет", і необхідність вибору відпала. Станцію назвали на честь Будинку державної промисловості, розташованого в десяти метрах.

Проєкт станції "Держпром"

На обробці цієї станції нестача коштів позначилася найбільше. Частина станції, а особливо вестибюль і перехід планували облицювати мармуром, але поки будівельники зводили перші дві станції лінії, на обробку "Держпрому" мармуру не вистачило. Тоді будівельники замінили дорогий матеріал плиткою на бетонній основі. Крім того, на стінах вестибюля хотіли розмістити мозаїчні композиції, але не склалося.

Станція метро "Олексіївська"

Станція метро "Олексіївська". Фото: Олег Тоцький (livejournal - tov_tob)

Станція прийняла перших пасажирів 21 грудня 2010 року. У ранніх проєктах вона мала назву "Інтернаціональної". Відкрити метро на Олексіївському житловому масиві обіцяли ще в серпні 2007 року, але цьому завадила нова економічна криза наприкінці 2004 року. Тільки у вересні 2009 року Кабмін виділив гроші для продовження будівництва харківського метро. Через рік станцію відкрили.

Один із ранніх проєктів станції кінця 80-х

За попереднім планом, над рейками з обох сторін платформи хотіли зробити балкони, тому зодчі запланували високі склепіння. Однак знову довелося економити: балкони прибрали, залишивши лише колони посеред платформи. Спочатку їх хотіли зробити з металу, але, підрахувавши кошторис, вибрали мармур.

Старовинні будівлі Харкова: як реанімувати 100-літнє казино та "будинок масонів"

Станція метро "Ботанічний сад"

Станція метро "Ботанічний сад". Фото: Олег Тоцький (livejournal - tov_tob)

Тут перші потяги пустили в переддень Дня міста у 2004 році, а назва станція отримала від розташованого по сусідству харківського Ботанічного саду. Перший проєкт передбачав будівництво наземно-естакадної станції у вигляді моста з V-подібними профілями. На верхньому ярусі повинен був проходити проспект Леніна, а на нижньому розташовувалася б сама станція. З неї, судячи з проєкту, відкривався б панорамний вид на паркову зону Саржиного яру.


Зв'язка міського середовища з ландшафтом Саржиного яру

Архітектори розглядали й другий варіант. У тілі піщано-земляної дамби хотіли побудувати підземну станцію по типу вже існуючих у Харкові проєктів. Зазвичай будівництво наземної станції обходиться дешевше, проте в цьому випадку вартість робіт росла через необхідність прибирати дамбу та будувати пішохідний міст через яр. Крім того, в такому вигляді станція вийшла б дорожчою в обслуговуванні. Скляний купол над платформою не міг довго зберігати тепло, а на опалення йшло б багато електроенергії.

Нереалізований проєкт естакадної станції

Навесні 1992 чиновники віддали перевагу проєкту станції в дамбі, як більш економічному варіанту. А у 1995 році проєкт остаточно затвердили, вирішивши побудувати типову станцію мілкого закладення. Уже при оформленні платформи архітектори, щоб не витрачати цінний мармур на прикраси колон, вирішили накласти по колах конструкцій мозаїку з дрібних керамічних елементів.

Що подивитися у вихідні: ТОП-5 фільмів, які знімали в Харкові

Станція метро "Південний Вокзал"

Станція метро "Південний вокзал". Фото: Олег Тоцький (livejournal - tov_tob)

Першою побудованою в Харкові станцією підземки є "Південний вокзал". Її відкрили 23 серпня 1975 року. Щоб створити перший проєкт, в місті оголосили відкритий конкурс. Перед архітекторами поставили головне завдання - створити максимально простий і лаконічний дизайн. Тому багато красивих проєктів відкинули на користь найбільш нехитрого.

Один із проєктів станції у залізничного вокзалу

У станції тільки один вихід. Була ідея побудувати тут другий вестибюль, що виходить на перехрестя вулиць Червоноармійської та Слов'янської, однак геологічні умови та інфраструктура місцевості не дозволили її реалізувати.

ТОП-5 популярних блогерів: що постять і скільки заробляють харків'янки у мережі

Станція метро "Проспект Гагаріна"

Спочатку станцію біля залізничного та автовокзалів планували облицювати рельєфною кольоровою керамічною плиткою. У плані ця станція підземки значилася під назвою "Левада", тому на плитці зобразили польові квіти, трави та злаки, а над сходами в торцях платформи хотіли змонтувати вітражі такої ж тематики.

Початковий вигляд станції "Левада"

Ідею схвалили, але коли частину конструкцій на платформі вже покрили, проєкт розкритикував один з голів облвиконкому. Свою позицію він підкріпив доводами про те, що волошки є "шкідниками полів". Після тривалих суперечок станцію вирішили оформити скромніше.

Робочі відбивають плитку з невгодними васильками

Незакінчене облицювання станції робочі збили відбійними молотками, та замість них стіни покрили однотонними мармуровими плитами, оскільки розробляти новий проєкт не було часу. Станції дали ім'я проспекту та відкрили 23 серпня у 1975 році, що послужило приводом для масової забудови цієї частини міста.