Років зо п’ять тому я самовпевнено вважав, що маю доволі чітке уявлення про каральну політику Харківської губернської ЧК у 1920 році, про яку доречно згадати 21 травня – у День пам’яті жертв політичних репресій. І підстави для цього, начебто, були. Хоча й не без пригод, а все ж таки зібрав ВСІ розстрільні списки ХГЧК за 1920 рік. Такі собі переліки прізвищ з описом гріхів КОЖНОГО убієнного.
Тепер чомусь не вірять, але Радянська влада на зорі свого існування не робила з розстрілів жодної таємниці. По-перше, тому, що за злочини їх не вважала. А по-друге, тому що прекрасно усвідомлювала “виховний ефект” подібної інформації. Бо списки ці і зараз страшно читати. А як їх сприймали тоді, можна лише здогадуватися.
Далі, здавалося, залишалося чисто технічне завдання: скласти списки докупи і звірити з загальною цифрою всіх розстріляних губчека у 1920-му. Тією, що фігурує в відомому “Отчете ЦУПЧРЕЗКОМа”. Вночі збуди – скажу: 235 чоловік. Про те, що існують ще дві (теж офіційні!) цифри – 300 і 421, я тоді ще не знав.
Вийшов ось такий графік (по датах публікації списків, розстрілювали трохи раніше, мінус день-два):
30 березня – 38 чоловік;
2 червня – 26 чоловік;
6 червня – 17 чоловік;
27 липня – 31 чоловік;
19 вересня – 2 чоловіка;
6 жовтня – 8 чоловік;
9 жовтня – 35 чоловік;
31 грудня – 20 чоловік.
На загал – 177 чоловік.
Тобто, 75,31% від усіх розстріляних можна було чітко розсортувати по видах злочинів. Три чверті, здавалося, цілком достатньо, щоб зробити висновки і перенести їх на ВЕСЬ масив. Та кинулося в очі, що контри (тобто відкритих ворогів Радвлади) серед “анонсованих” було й не так багато – близько чверті. І ті достобіса огидні: або ж карателі, або ті, хто постачав їм інформацію про більшовиків. Простіше кажучи, стукачі білого кольору, яких після зміни влади здали в ЧК стукачі червоні.
Про інших же фігурантів розстрільних списків можна було з чистою совістю сказати: туди їм і дорога! Ви б шкодували за мєнтами-хабарниками? Чи за комунальниками, що погоріли на “відкатах”? А може, повірите в можливість “перевиховання працею” професійного нальотчика?
Залишалося тільки аплодувати славним дзержинцям. Тим більше, що звірити списки із слідчими справами просто не мав можливості. По-перше, їх залишилося дуже мало. А по-друге, не маючи жодного офіційного статусу – не вчений, не журналіст, лише професійний сторож, довго не міг потрапити до архівів відповідного відомства.
Та коли доступ полегшився, почали спливати цікаві речі: газетні анонси часто-густо ВИКРИВЛЮВАЛИ склад злочину. Очевидно, з пропагандистською метою. Яскравий приклад – справа жителя Основи Андрія Шевченка (не іржіть – ТОЙ ще не народився!), розстріляного за “хранение и распространение контрреволюционной литературы”.
Всієї літератури – один-єдиний затертий листок з відозвою генерала Корнілова, яку Шевченко переписав від руки ще у 1917-му році! І забув у кишені робочого піджака. А чекісти за три роки потому знайшли. Вже й Корнілова давно не було, і відозва втратила актуальність. Але для “вишака” вистачило.
Потім знайшлися спогади робітника, який працював у друкарні білгородського підприємця Олександра Вейнбаума, теж розстріляного у 1920-му, ще й разом з дружиною. За те, начебто, що при денікінцях видавав контррозвідці комуністів, яких білі потім розстрілювали…А жінка його, Мальвіна, начебто “допомогала” чоловікові в цій ганебній справі.
Пролетар вилив на свого колишнього господаря купу лайна (підозрюю, що заслужено). Та про доноси не згадав жодним словом. Було інакше: Вейнбаум відмовився клопотатися за свого колишнього метранпажа- більшовика, який потрапив до “білої” катівні. А того розстріляли. До речі, випадково. Мав би сидіти, та білі так швидко тікали з Білгорода, що не встигали вивезти в’язнів.
До чого тут Вейнбаум? А, тим більше, його дружина? Найцікавіше почалося, коли почав діставатися до справ розстріляних, що не потрапили у газетні списки. Сюрприз: ні спекулянтів, ні хабарників! Кримінальний злочинець – один. Інші – суцільна контра: служба у Денікіна та Врангеля, махновські та уенерівські повстанці. Більш того, значна частина “не газетних” явно потрапляє під категорію “військовополонені”. Є й не військові!
Чистої води “нон-комбатанти”, коли вже говорити юридичними термінами. Достатньою підставою для розстрілу ставали посади – “священик панцерного поїзду “Москва”, “священик 27-го військово-польового госпіталю”, “за влади Врангеля служив священиком у с. Андріївка Феодосійського повіту”.
Можна реально говорити про ДВА варіанти каральної політики ХГЧК – вітринний і дійсний! Та про політику Радвлади загалом краще помовчати. Поки що.
Бо крім губчека, у Харкові 1920-го розкидався розстрільними вироками ще ДОБРИЙ ДЕСЯТОК різних контор! І інформації по ним значно менше, ніж по губчека.
Перераховую по пам’яті: губревком, ЦУПЧРЕЗКОМ, РТЧК Юждон, губернський військово-революційний трибунал, Військово-революційний трибунал Південно-Західного фронту, Військово-революційний трибунал 14-ї армії, Військово-революційний трибунал Харківського сектора військ ВОХР, особвідділ Південно-Західного фронту (пізніше – Управління особвідділів Південного і Південно-Західного фронтів). А ще були трибунали залізничний і Губкомдезертиру.
І тільки від останнього вишаків поки що не бачив. Так що до повної картини (хоча б за один 1920-й рік!) ще дуже і дуже далеко.
Комментарии